Бути на своєму місці

Коли розпочалася війна, переважна більшість населення була дезорієнтована і розгублена, бо, навіть якщо хтось і допускав думку про те, що Росія нападе на Україну, то він цю тривожну і невпевнену думку ховав десь глибоко всередині, відчайдушно відкидаючи всі ознаки того, що це може бути правдою. Я теж був в числі тих, хто в перший день війни не мав ні найменшої гадки, щр мені та моїй сім'ї робити далі.

When the war broke out, the vast majority of the population was disoriented and confused, because even if someone assumed that Russia would attack Ukraine, he hid this anxious and uncertain thought somewhere deep inside, desperately rejecting any signs that it might be true. I was also among those who on the first day of the war had no idea what to do with me and my family.

Дехто, звісно, зразу прийняв рішення, бо вміє думати швидко та аналізувати поточну ситуацію, решта зробили це пізніше. У ситуації, що склалася, були можливими такі рішення: евакуація з сім'єю чим далі на захід (найкраще за кордон, але це варіант для жінок та дітей, чоловікам від 18 до 60 років неактуальний, через загальну мобілізацію під час військового стану) або залишитися на місці (паскудний варіант, якщо біля вас близько російські війська, то краще його не використовувати, бо можна опинитися під окупацією, а це, як ми побачили, коли окупаційні війська вийшли з Бучі, може бути смертельно небезпечно.

Some, of course, made the decision right away because they can think fast and analyze the current situation, others did it later. In the current situation, the following solutions were possible: evacuation with the family further west (preferably abroad, but this is an option for women and children, men aged 18 to 60 are irrelevant, due to general mobilization during martial law) or stay in place (lousy option, if you have Russian troops near you, it is better not to use it, because you can be under occupation, and this, as we saw when the occupying forces left Bucha, can be deadly.

В перші дні і тижні війни, коли ми були на адреналіні, не було часу обдумувати свої вчинки і рефлексувати, потрібно було згуртуватися та встояти, бо на кону стояло виживання українців як нації. Потім, коли прийшло усвідомлення того, що ця війна швидко не закінчиться, почала поступово накопичуватися втома і апатія. А ще вина. Я побачив десь в інтернеті статтю (я не вказую джерела, бо я не пам'ятаю, де я це прочитав), що у ті дні, всі українці відчували певну вину.

In the first days and weeks of the war, when we were on an adrenaline rush, there was no time to reflect on our actions and reflect, we had to unite and resist, because the survival of Ukrainians as a nation was at stake. Then, when the realization came that this war would not end quickly, fatigue and apathy gradually began to accumulate. And a sense of guilt. I saw an article somewhere on the Internet (I do not indicate the source, because I do not remember where I read it) that in those days, all Ukrainians felt a certain guilt.

Ті, хто виїхав за кордон почували себе винуватим перед тими, хто залишився в Україні. Ті, хто виїхав на відносно безпечний захід України - перед тими, хто залишився в Києві та інших містах, наближених до лінії фронту, той, хто не пішов в армію - перед тими, кого мобілізували, ті, хто залишився в тилу - перед тими, хто на фронті. Ну а ті, хто залишився живим відчуває провину перед загиблими товаришами.

Those who went abroad felt guilty before those who remained in Ukraine. Those who left for the relatively safe west of Ukraine - in front of those who remained in Kyiv and other cities close to the front line, those who did not join the army - in front of those who were mobilized, those who remained in the rear - in front of those who is at the front. Well, those who survived feel guilty about their dead comrades.

Там також були викладені поради психолога стосовно цього всепоглинаючого відчуття провини. Воно, виявляється, в даній ситуації не потрібне і навіть шкідливе. Ми є там, де ми опинилися внаслідок прийнятих нами рішень. Не варто зараз гадати, чи були вони правильними. Варто зосередитися на тому, що ми можемо зробити для захисту України в поточній ситуації. Коли ви за кордоном, то ви можете допомагати з пошуком захисного спорядження та аптечок для наших військових і співпрацювати з волонтерами. Коли ви в тилу, то ви самі можете бути волонтерами і допомагати біженцям. Або ви можете просто виконувати ту роботу, яку ви робили завжди. Якісно, сумлінно, доброчесно - це також буде вашим внеском у загальну обороздатність. Тому відкиньте ваші сумніви і тривоги, все буде Україна!

*There was also advice from a psychologist on this all-consuming sense of guilt. It turns out that in this situation it is not necessary and even harmful. We are where we are as a result of our decisions. You don't have to wonder now if they were right. It is worth focusing on what we can do to protect Ukraine in the current situation. When you are abroad, you can help find protective equipment and first aid kits for our military and work with volunteers. When you are in the rear, you can volunteer and help refugees.When you are in the rear, you can volunteer and help refugees. Or you can just do the job you've always done. Qualitatively, honestly, honestly - this will also be your contribution to the overall ability. Therefore, discard your doubts and worries, everything will be Ukraine!

Фото автора Yury Kim з Pexels