Добробут тварин з точки зору закону #2

Вітаю! Сьогодні я продовжу розповідати про деякі моменти законодавства про тварин. Перший пост тут: https://hive.blog/hive-165469/@animal-shelter/dobrobut-tvarin-z-tochki-zoru-zakonu-1
Сьогодні я хотіла б звернутися до питання, яке час від часу турбує кожного власника тварин: а що якщо...

Дійсно, питання «що станеться з моїм улюбленцем у разі моєї смерті» є одним з найгостріших для людей, які мають тварин у складі сім’ї. Добре, якщо родичі померлого ставляться до вашого домашнього улюбленця так само, як і ви. Але, нажаль, дуже поширеною є ситуація, коли, вишукуючись у чергу за спадщиною, спадкоємці легко позбавляють дому, а то й життя того, хто був для спадкодавця найкращим другом, компаньйоном, «улюбленою дитинкою». Нажаль, таких етичних вад не позбавлене жодне суспільство. Тварина стає беззахисною, втративши «свою» людину. У такому випадку доля колишнього домашнього улюбленця навіть в розвинених країнах часто стає сумною. Так, за даними Американського об'єднання з протидії жорстокого поводження з тваринами (The American Society for the Prevention of Cruelty to Animals) щороку до притулків потрапляє близько 7.6 мільйонів колишніх домашніх улюбленців, з яких приблизно 31% піддається еутоназії. Саме тому наголошується на необхідності забезпечити утримання тварини на випадок смерті власника незалежно від її виду, місця проживання та доходів самого власника. Планування витрат на утримання домашніх улюбленців на випадок смерті або важкого захворювання власника у багатьох країнах розглядається сьогодні як важлива складова розпорядження власністю та планування фінансів особою в цілому.

Нажаль, національне спадкове право надає спадкодавцеві досить обмежені можливості захистити свого улюбленця у разі власної смерті. Зрештою все заложитиме від того, наскільки порядною людиною є той чи інший спадкоємець.
Сьогодні ч. 1 ст. 180 Цивільного кодексу України від 16 січня 2003 року (далі – ЦК України), визначає що тварини є особливим об’єктом цивільних прав, на який поширюється правовий режим речі, крім випадків, установлених законом.
Зазвичай, коли ми кажемо про спадкування тварин, одразу згадуємо про котів та собак. Але люди тримають у якості улюбленців набагато більше видів тварин.
Закон України «Про захист тварин від жорстокого поводження» , визначаючи тварин як біологічні об'єкти, що відносяться до фауни, виділяє сільськогосподарських, домашніх та диких тварин (включаючи домашню і дику птицю):
дикі тварини — тварини, природним середовищем існування яких є дика природа, у тому числі ті, які перебувають у неволі чи напіввільних умовах (у ст. 3 Закону України «Про тваринний світ» також визначається, що дикі тварини — хордові, в тому числі хребетні (ссавці, птахи, плазуни, земноводні, риби та інші) і безхребетні (членистоногі, молюски, голкошкірі та інші) в усьому їх видовому і популяційному різноманітті та на всіх стадіях розвитку (ембріони, яйця, лялечки тощо), які перебувають у стані природної волі, утримуються у напіввільних умовах чи в неволі);
домашні тварини — собаки, коти та інші тварини, що протягом тривалого історичного періоду традиційно утримуються і розводяться людиною, а також тварини видів чи порід, штучно виведених людиною для задоволення естетичних потреб і потреб у спілкуванні, що, як правило, не мають життєздатних диких популяцій, які складаються з особин з аналогічними морфологічними ознаками, та існують тривалий час у їх природному ареалі (ратифікована Україною Європейська конвенція про захист домашніх тварин містить дещо інше визначення, а саме: «під домашньою твариною мається на увазі будь-яка тварина, яку утримує чи збирається утримувати людина, зокрема у своїй оселі для власного задоволення й товариства» );
сільськогосподарські тварини — тварини, що утримуються та розводяться людиною для отримання продуктів і сировини тваринного походження.

Мінімум, що може зробити спадкодавець заради забезпечення свого улюбленця на випадок смерті – скласти заповіт. Причому тут варто додержуватись тих саме правил, що встановлюються ч. 4 ст. 13 Закону України «Про захист тварин від жорстокого поводження» стосовно дарування: відчуження тварин у якості дарунка дозволяється лише за умови попереднього погодження з майбутнім власником. Варто також перестрахуватися, скориставшись встановленою ст. 1244 ЦК України можливістю підпризначення спадкоємця: заповідач має право призначити іншого спадкоємця на випадок, якщо спадкоємець, зазначений у заповіті, помре до відкриття спадщини, не прийме її або відмовиться від її прийняття чи буде усунений від права на спадкування, а також у разі відсутності умов, визначених у заповіті.
Ст. 1270 ЦК України встановлює строк у шість місяців для прийняття спадщини. Звісно, жодна тварина без допомоги людини цей строк просто не витримає. Тому друга можливість, передбачена законодавством, якою слід скористатися власнику тварини при складанні заповіту стосовно тварини – це можливість призначити виконавця заповіту.
Виконавець заповіту не лише вживатиме заходів щодо охорони спадкового майна, але й має здійснювати управління спадщиною. Звичайно, ст. 1285 ЦК України передбачає таку можливість і без призначення виконавця заповіту, встановлюючи, що якщо у складі спадщини є майно, яке потребує утримання, догляду, вчинення інших фактичних чи юридичних дій для підтримання його в належному стані, нотаріус, а в населених пунктах, де немає нотаріуса, - відповідний орган місцевого самоврядування, у разі відсутності спадкоємців або виконавця заповіту укладають договір на управління спадщиною з іншою особою. Але тварина є живою істотою і, в разі смерті власника, часто потребує майже негайної допомоги. Саме тому у багатьох країнах є нормою, коли власник тварини має з собою спеціальну картку на випадок критичної ситуації «Мій собака/кіт вдома один. Будь ласка, зателефонуйте ………».

І, знов таки, як при призначенні спадкоємця, так і при призначенні виконавця заповіту, коли це стосується тварини, заповідачеві слід погодити це з майбутнім виконавцем заповіту (якщо це інша людина, ніж спадкоємець, якому заповіли тварину), адже якщо ця людина не зможе навіть наблизитись до тварини, то толку буде небагато.
Якщо йдеться про виставкову тварину, що має родовид, має сенс домовитись з заводчиком, оскільки свідомі заводчики завжди зацікавлені у добробуті своїх цуценят чи кошенят.
Враховуючи об’єктивно існуючи умови (наприклад, спадкоємцю буде дещо складно прийняти спадщину у вигляді коня, якщо він проживає в однокімнатній квартирі), можна також при складанні заповіту можливістю встановлення відповідного сервітуту щодо нерухомого майна (ст. 1246 ЦК України). Ця проблема може бути вирішена також за допомогою інституту заповідального відказу. Так, наприклад, ч. 2 ст. 1238 ЦК України встановлює, що на спадкоємця, до якого переходить житловий будинок, квартира або інше рухоме або нерухоме майно, заповідач має право покласти обов'язок надати іншій особі право користування ними. Право користування житловим будинком, квартирою або іншим рухомим або нерухомим майном зберігає чинність у разі наступної зміни їх власника.

Спадкодавцю також слід ще за життя вжити заходів, спрямованих на можливість встановлення його права власності щодо тварини. Слід відмітити, що сьогодні переважна кількість власників тварин нехтують їх реєстрацією. У кращому випадку наявним є ветеринарний паспорт. Документом, що підтверджує право власності на тварину, може бути також договір купівлі-продажу, дарування та/або реєстраційне посвідчення.
Другий варіант, коли тварина може бути передана на підставі заповіту конкретній людині – вже згаданий вище заповідальний відказ. Відповідно до ч. 1 ст. 1238 предметом заповідального відказу може бути передання відказоодержувачеві у власність або за іншим речовим правом майнового права або речі, що входить або не входить до складу спадщини. З точки зору проблеми, що розглядається, заповідальний відказ має сенс тоді, коли є бажання передати тварину відказоодержувачу на праві власності. Але на даний момент автор немає жодної ідеї, коли такий підхід буде виправданим.
З точки зору турботи про майбутню долю тварини також звертає на себе увагу норма ч. 1 ст. 1240, відповідно до якої заповідач може зобов'язати спадкоємця до вчинення певних дій немайнового характеру. Конкретизуючи далі це положення, законодавець вказує, що, зокрема, такі дії можуть полягати у розпорядженні особистими паперами спадкодавця, визначенні місця і форми здійснення ритуалу поховання, а також у вчиненні певних дій, спрямованих на досягнення суспільно корисної мети. Фактично, в контексті даної статті, тут може йтися і про вчинення дій щодо прилаштування тварини, пошуку для неї нових господарів. Законодавець обмежує можливість спадкодавця зобов’язати спадкоємця вчинити дії саме немайнового характеру, і це практично виключає можливість застосування її до питань, пов’язаних з визначенням долі тварини, оскільки немайнового характеру це точно немає.

Для прикладу можна навести норму, що регулює аналогійній інститут в законодавстві РФ. Так, наприклад, ст. 1139 ГК РФ, яка встановлює правила стосовно права заповідача на покладення певних обов’язків на спадкоємців, у абзаці 2 ч. 1 окремо зазначає, що «Завещатель вправе также возложить на одного или нескольких наследников обязанность содержать принадлежащих завещателю домашних животных, а также осуществлять необходимый надзор и уход за ними.»
Чи варто вдаватися до таких варіантів замість заповіту? Мабуть, ні, оскільки, як слушно зазначає Д.В. Гук, «завещательное возложение, установленное в форме обязанности по содержанию животного, принадлежащего наследодателю, равнозначно переходу данного животного по наследству, как любого другого объекта наследственного права, что приводит к обязанности нового собственника содержать его бессрочно и за счет собственных средств» .
Таким чином, на сьогодні власнику тварини у якості «плану-мінімуму» слід вжити таких заходів: оформити належним чином документи, що дозволять визначити приналежність йому тварини на праві власності; скласти заповіт стосовно тварини, в якому крім основного, також підпризначити спадкоємця та визначитись з виконавцем заповіту; у разі потреби забезпечити спадкоємцеві умови для утримання тварини, передавши йому інше майно (у тому числі – на підставі сервітуту); вжити заходів, щоб можна було негайно зв’язатися з виконавцем заповіту у разі своєї смерті.

Якщо звернутися до зарубіжного досвіду, то в західних країнах заснування трастових фондів для домашніх улюбленців (pet trusts) вже достатньо давно стали правовою реальністю. В юридичній літературі траст для домашнього улюбленця визначається як юридичний документ, на підставі якого забезпечується безперервне надання тварині турботи та утримання. Відсутність такого документу може призвести до визнання тварини безпритульною, на що також окремо звертається увага юристів.
Створення трасту для домашнього улюбленця є одним з поширених варіантів турботи про свого улюбленця, що дозволяє гарантувати забезпечення його всім необхідним протягом життя після смерті власника. Часто поняття трасту для домашніх улюбленців використовується як об’єднуюче поняття для різного роду заходів, що вживаються власниками тварин для того, щоб в разі їх смерті або захворювання, улюбленцям була гарантована необхідна турбота. До таких варіантів включається і заповідальне розпорядження (водночас звертається увага на те, що такий підхід навряд чи можна вважати стовідсотковою гарантією, оскільки завжди є можливість оскарження заповіту). Слід зауважити, що позиція стосовно забезпечення добробуту домашнього улюбленця на випадок смерті власника шляхом включення відповідних положень до заповіту оцінюється американськими юристами в цілому негативно. Деякі з них навіть висловлюють досить категоричну позицію, зазначаючи, що це фактично дорівнює смертному вироку для тварини. В принципі такий підхід є слушним хоча б тому, що в переважній кількості випадків, коли члени сім’ї гарно ставляться до улюбленця спадкодавця, то й само питання забезпечення осиротілій тваринці утримання не постає: її просто забирає до себе один з членів сім’ї. А ось у випадках, коли такого ставлення немає спадкоємці зроблять все від них залежне, щоб оспорити відповідні положення або позбутися самої тварини. Крім того, цілком можливою є ситуація, коли власник є ще живим (і, відповідно, висловлена в заповіті воля не може бути реалізована), але водночас абсолютно безпорадним і не може турбуватися про свого улюбленця, який в подібній ситуації також стає абсолютно беззахисним.
Процес усвідомлення необхідності забезпечення безпеки тварини на випадок смерті її власника, надання їй утримання, почав набувати активних форм в США у 90-х роках минулого століття. Звичайно, першими «ластівками» ставали далеко не пересічні громадяни. Відповідними були і розміри трастових фондів для домашніх улюбленців. Так, наприклад, трастовий фонд, що був створений «королевою нерухомості», американською мільярдершею Лєона Хелмсі (Leona Helmsley), яка померла у 2007 році, для своєї улюбленці болонки Трабл (Trouble), складав 12 млн. доларів США.

Зазвичай використовується один з двох варіантів заснування трасту. Перший - встановлення трасту спеціальним розпорядженням, включеним до заповіту. Другий варіант передбачає використання традиційної юридичної конструкції довірчої власності шляхом інтегрування трасту для домашнього улюбленця до існуючого трасту, що створюється на підставі письмового договору і може бути відкликаний протягом життя власника тварини (revocable living trust).
У будь-якому випадку рекомендується однаковий алгоритм:

1. визначення бенефіціара та опікуна (наглядача), включаючи альтернативні варіанти;
2. здійснення ідентифікації тварини задля уникнення шахрайства (наприклад, чіпування);
3. складання письмової інструкції щодо тварини (харчові звички; необхідне навантаження; можливість утримання разом в іншою твариною; ветеринарні проблеми тощо);
4. «наповнення» трасту.
   Суб'єктний склад таких правовідносин включає три сторони, до яких входять засновник, довірча особа (довірчий власник) та бенефіціар.
   У якості засновника трасту виступає особа, яка створює траст, обирає бенефіціара та забезпечує власність, що є основою трасту.
   Довірча особа (довірчий власник) може бути охарактеризована як суб’єкт довірчих відносин, який має майновий інтерес в організації трасту, та здійснює управління майном на користь бенефіціара у відповідності до розпоряджень засновника. Довірча особа не може збагачуватись за рахунок бенефіціара. Водночас цілком можливою є ситуація, коли на стороні довірчої особи та бенефіціара виступає одна і та сама особа.
   Бенефіціар є суб’єктом довірчих відносин, який має майновий інтерес та виступає у якості вигодонабувача. В залежності від національного законодавства, бенефіціаром може виступати як сама домашня тварина (у разі, коли така можливість прямо передбачена законодавством, оскільки зазвичай тварина не визнається суб’єктом права) або третя особа. Таким чином, особливістю трастових відносин, коли траст створюється задля забезпечення потреб домашніх тварин, є можливість участі в них такої особи як наглядач за твариною. Дійсно, домашня тварина не лише не може виступати суб’єктом правовідносин, а й в змозі обслуговувати себе самостійно, таким чином виникає потреба у залученні ще однієї особи - опікуна (наглядача). Цю функцію може виконувати як довірча, так і інша особа. Часто в ролі опікуна (наглядача) погоджується виступати особа, яка вже знайома з твариною. Це може бути, зокрема, член сім’ї померлого. Саме на опікуна (наглядача) покладаються обов’язки годувати тварину, забезпечувати їй ветеринарне обслуговування, прогулянки тощо. Оскільки тварина може пережити опікуна (наглядача), або останній в силу різних причин може виявитися нездатним виконувати такі функції, юристи радять передбачити альтернативну кандидатуру. Фахівці в сфері трастових відносин саме щодо тварин радять обов’язково враховувати ставлення до тварини як довірчої особи, так і опікуна (наглядача) при їх призначенні. В країнах, де практика трастів для улюбленців є достатньо розвиненою, часто існує варіант, коли у якості опікуна (наглядача) може виступати спеціальний заклад (зокрема, так званий «group home»), де проживають кілька тварин, що втратили «свою людину». Але такий варіант може виявитись неприйнятним, якщо улюбленець не звик до спілкування з іншими тваринами, має проблеми з соціалізацією, був «єдиною дитиною». Ще однією альтернативою є створення так званої «Ради з утримання улюбленця» («Animal Care Panel»), до якої може включатися ветеринарний лікар, члени сім’ї та інші особи. Раді доручається підібрати особу, яка буде безкоштовно проживати разом з твариною в будинку померлого власника тварини та турбуватися про неї.
   Крім того, домашня тварина не в змозі і контролювати використання трасту або якість виконання своїх обов’язків сторонами. Отже, у якості додаткового учасника трастових відносин, що виникають при створенні трасту на користь тварин, часто з'являється ще однин додатковий учасник - довірчий захисник.

Функції довірчого захисника полягають у забезпеченні контролю над повним дотриманням умов трасту, для чого йому надається право здійснювати додаткові перевірки. Порушення умов трасту може мати різний характер і не завжди полягає у порушенні прав самої тварини. Так, у літературі наводиться у якості прикладу випадок, коли мешканка Сан-Франциско створила траст на користь своєї кішки, призначивши у якості довірчої особу свою економку, яка згодом двічі замінювала кішку з метою продовжити термін отримання виплат.
Іноді законодавство може містити обмеження щодо розміру трастів для домашніх тварин. Так, у більш ніж половині штатів США відповідне законодавство містить положення про «надлишок засобів». Саме це положення було використано свого часу судом при вирішенні справи про зменшення суми трасту для Трабл до 2 млн. доларів США.
Крім того, враховуючи існування ризику того, що вкладені до трасту гроші можуть закінчитися ще до смерті тварини, власник може передбачити варіант не фіксованої суми, а вкласти гроші в прибутковий проект, щоб трастові виплати здійснювались за рахунок доходу. Можливі і інші комбінації.
Щодо строку дії трасту, то він зазвичай діє доки жива остання з тварин, на користь яких було створено траст. Водночас можливі і інші варіанти. Так, законодавством може бути обмежений термін дії трасту (зокрема, у деяких штатах США він не може перевищувати 21 року). Водночас тривалість життя деяких видів тварин може значно перевищувати цей строк.
Підсумовуючи слід зазначити, що гарантування забезпечення добробуту домашнього улюбленця у разі смерті власника вимагає не лише створення нових правових механізмів, а й нових підходів до правового статусу тварин в цілому, його заміни зі статусу речі на статус недієздатного суб’єкта права, що перебуває під опікою. Такий підхід дозволить повною мірою використовувати для захисту прав домашніх улюбленців не лише трасти, а й механізми спадкового та страхового права. Можливо, деяким читачам такій підхід здається сьогодні утопічним, але ще раз нагадаємо, що й з часів скасування кріпосного права минуло трохи більше двохсот років.

Джерела:
Hirschfeld R. The Perfect Pet Trust : Saving Your Dog from the Unexpected [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.pettrustlawyer.com/press/rachel's-albany-government-law-review-article.php
Про захист тварин від жорстокого поводження : Закон України від 21.02.2006 № 3447- IV [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/3447-15
Про тваринний світ : Закон України від 13.12.2001 № 2894-ІІІ [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/2894-14
Про ратифікацію Європейської конвенції про захист домашніх тварин : Закон України від 18.09.2013 № 578-VІІ [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/994_a15
Гук Д. В. Завещательные распоряжения по российскому гражданскому праву : автореф.диссертации на соискание ученой степени кандидата юридических наук : спец. 12.00.03 – гражданское право; предпринимательское право; семейное право; международное частное право / Дина Васильевна Гук. – Москва, 2011. – С. 6.
Nancy Blaney Pet Trusts. Planning for the Long-Term Care of Companion Animals [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.2ndchance4pets.org/PDF/DDAL.pdf
Morgan W. Alley Pet Trusts [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.dsdlaw.com/Articles/Pet-Trusts.pdf
Glassman А. Making pet trusts instruments of settlors and not of courts // Oregon law rev. – Oregon, 2010. – Vol. 89, N 1. – P. 385–414.